Різне

Дід виховав нерідну онуку, і до кінця своїх днів не наважувався їй про це розповісти …

Звідки взялася у діда дівчинка ніхто в селі не знав. Майже всіх чоловіків села забрали на фронт, залишився тільки Петрович і Никодим та хлопчаки маленькі. Коли Петрович привіз з міста маленьку дівчинку баби навколо заговорили:

– Ну навіщо тобі дитина, Петрович, ти сам вже ледве по світу ходиш, а надумав дитя виховувати …

– Циць! Від своєї кровинки не відмовлюся. Поки живий буду все для неї робити! – строго сказав дід.

Про Петровича нічого в селі люди не знали, зате він був місцевим сторожем і все про всіх міг розповісти. Його дуже любили в селищі, училися мудрості у старого і допомагали хто чим може. Одного разу він рано вранці поїхав до міста, а повернувся з дівчинкою на руках. Записав Вірою, так бабку його звали. Так і жили удвох…

А співати Петрович любив. Бувало сядуть на лавці в саду ввечері з Вірочкою, він їй пісні співає про життя колишнє, довоєнне, а вона йому підспівує. Голосок у неї тоненький, але красивий. У діда низький, басовитий. Затягне дід пісню, а Вірочка підхопить, зіллються їхні голоси в унісон і летить пісня, народ радує.

Петрович за дівчинкою так вміло доглядав, що всі баби дивувалися. На дворі завжди білизна сушилася, Вірочка причесана і чистенька була. Ходив Петрович по домівках, господаркам що-небудь підсобити, а вони йому хто молочка, хто одежинки для дівчинки. Любив Петрович внучку, а вона слухала його і дивилася своїми блакитними оченятами на нього, вслухаючись у вечірні історії про дружбу справжню і любов вічну.

– Віддай її, Петрович, в інтернат так буде краще

Йшов час. Жінки все частіше вдивлялися в горизонт, виглядаючи своїх коханих з фронту. Дівчинка вже бігала за Петровичем по дворах і наспівувала рядки його пісень. І ось якось вони побачили служивого з тростиною, він йшов накульгуючи по вулиці, а всі баби повиходили і зустрічали його.

Хто тихо витирав сльози, а хто радісно зустрічав солдата. Йшов чоловік Марії, Іван. Вона стояла біля хвіртки з сухими запалими очима, і нарешті повітря пронизав відчайдушний крик:

– Іване, рідний мій!

Слідом почали повертатися і інші односельці.

Вірочка пішла в перший клас. Перша вчителька прийшла до них додому, озирнулася, так почала розмову:

– Миколо Петровичу, Вірочці буде краще в інтернаті. Ви не думайте, що я проти вас, я бажаю тільки добра вам і дівчинці.

– Інтернат при живому то дідові ?! Не бути цьому, – сказав старий, як відрізав.

Вчителька схопилася і швидко вийшла з дому. Дід виховав нерідну онуку, немов власну, він хотів вивчити її, в люди вивести.

– Ось вивчу Вірочку, а потім і на покій вже можна, – говорив він сусідці Марії. Дівчинка кмітлива виявилася, а як вона співала! Петрович все просив її, щоб не кидала співати.

– Дар це від Бога, доню, грамотно ним розпорядись, – говорив часто дід.

Вечорами як затягнуть пісню на два голоси, дід виводить грудним голосом, а Віра високо підхоплює. А як зіллються їхні голоси, то відразу мурашки по шкірі біжать.

Віра закінчила школу і поступила в місто вчитися. Дід залишився один, визирав у вікно і листи писав. Бувало напише листа, прийде на пошту і тільки поки машина з листами не сховається з виду. А коли отримає відповідь від внучки, то весь світиться радістю.

До зими зовсім зліг дід, сусідка Марія за ним доглядала, годувала і допомагала як могла. Останній лист Петровича вона писала під диктовку …

«Дорога моя Вірочка, онучка моя мила. Не дочекаюся, мабуть, тебе до зимових канікул, а поговорити хотілося б. Донечко, не сердься вже на старого, що не сказав раніше тобі. Не час був, а зараз ось настав. Тебе з дитбудинку взяв, не рідний я тобі.

Матінки твоєї в 1942 ще не стало, батька на фронті вбили, шкода тебе було, я вимолив тебе, на коліна встав і забрав. Не мав це від тебе приховувати, Вірочка це, але коли маленькою була, не наважився розповісти, тепер ти доросла, повинна зрозуміти мене. На цьому прощаюся. Дідусь твій, Петрович ».

Ховали Петровича всім селом, а через три дні внучка приїхала. Не встигла. Віра кинулася до діда на могилку і мовчки сиділа, а потім полилася, немов струмок пісня. Та, що любив дідусь найбільше.

– Співає, – тихо сказала Марія, – Петрович просив наостанок, нехай послухає …

За матеріалами

Peдaкцiя може не пoдiляти дyмку aвтopа і нe нece вiдпoвiдaльнicть зa дocтoвipнicть iнфopмaцiї. Автор посту не є абсолютним експертом, або людиною, що не має права на помилку, тому чекаємо на ваші коментарі, у нас на сторінці.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *