Різне

МІЛА СТОЯЛА В ХРАМІ І ПЛАКАЛА. ВЖЕ ХВИЛИН П’ЯТНАДЦЯТЬ. ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ БУЛО ДИВНО. «ЩО РОБИТЬ ТУТ ЦЯ ФІФА?» – ДУМАЛА Я. КОГО-КОГО, А ЇЇ Я ТУТ ЗУСТРІТИ ТОЧНО НЕ ОЧІКУВАЛА

МИ ВСІ ЇЇ засуджували…

Як часто ми судимо про людей лише по першому враженню. Але воно, як відомо, оманливе. Як і у героїні цієї повчальної історії…

Міла стояла в храмі і плакала. Вже хвилин п’ятнадцять. Для мене це було дивно. «Що робить тут ця фіфа?» – думала я. Кого-кого, а її я тут зустріти точно не очікувала.

З Мілою ми не були знайомі, але бачила я її часто. Ми живемо в одному будинку і гуляємо в одному парку. Я – зі своїми чотирма дітьми, а вона – зі своїми трьома собаками.

Ми всі її завжди засуджували. Ми – це я, інші мами з синами, бабульки на лавочках, сусіди і, підозрюю, навіть перехожі.

Міла була дуже красива, завжди модно одягнена і, схоже, легковажна і самовпевнена.

– Бач, знову чоловіка змінила, – бурчала їй услід баба Ніна, сидячи на лавці біля під’їзду.

– Уже третього.

– Може собі дозволити, грошей навалом, – підтакувала її подруга баба Шура, з заздрістю дивлячись, як Міла з черговим прихильником сідає в свою недешеву іномарку.

Син баби Шури, 45-річний Вадик не заробив поки навіть на вживаний «Жигуль».

– Краще б подумала про дітей, годинник же цокає, – підтримував бабусь їх вічний опонент, дід Толя. Але в питанні засудження Міли вони були одностайні.

Пізніше вся лавка злорадно обговорювала, що і цей Мілчин залицяльник змився. І робила глибокодумний висновок: «А тому що гуляща! І взагалі, у неї вдома, напевно, смердить псятиною!»

Але більше всіх Мілу не любили ми – мами з дітьми.

Поки ми з останніх сил носилися за нашими чадами по гірках, гойдалках, кущах, смітниках і просто туди, куди у дитини очі (а дивитися вони можуть куди завгодно), вона неквапом  прогулювалася зі своїми «шавками» і в вус не дула. І навіть з якоюсь усмішкою поглядала в нашу сторону. Мовляв, настарчали, тепер спокою не знаєте. Інша справа я. Живу в своє задоволення. А ви судорожно вираховує, чи вистачить грошей Марійці на курточку і черевички, чи черевички можуть почекати.

– Відразу видно – чайлдфрі. Вони всі такі, – говорила моя подруга Наталка, мама трьох хлопчиків.

– У багатих свої примхи – собачки, кішечки, хом’ячки, – кивала майбутня мама двійня Людка, намагаючись дістати з дерева старшу доньку-відірву.

– Та егоїстка просто, не хоче морочитися, а тільки по закордонах кататися. Це я вже сьомий рік моря не бачу, – зітхала мама п’ятьох дітей Марина.

– Так-так-так, – погоджувалася я відразу з усіма, включаючи тих бабок у дворі. І мчала піднімати з землі лементуючу на весь парк Тоню.

– Розвела тут псарню, краще б дитину вигулювала, – несподівано голосно вимовила одного разу якась бабуся з онуком.

– Не ваше діло! – різко обернулася Міла. Хотіла ще щось сказати, але стрималася і пішла далі зі своїми неприємними собаками.

– Невихована, – крикнула їй у слід та бабуля.

…Я ще кілька секунд дивилася на заплакану Мілу і вийшла з храму.

– Зачекайте, – почула я раптом. – Стривайте.

Міла йшла за мною по церковному дворику.

– Це ж ви завжди гуляєте в парку з чотирма дівчатами?

– Я… А ви з трьома собаками.

– Так. А… А можна з Вами поговорити? Ви знаєте, я завжди дивлюся на вас з доньками, на інших мам, і прямо милуюся, – сказала вона… І почервоніла.

– Ви?!? – здивувалася я. І ледь не додала: «Ви ж чайлдфрі, егоїстка і фіфа!» І згадала її «єхидні» погляди в наш бік.

Так ми познайомилися. Сіли на лавочку. Міла говорила… говорила. І плакала. Видно було, що їй просто дуже потрібно з кимось поділитися.

…Міла росла в хорошій дружній родині. І скільки себе пам’ятала, сама хотіла багато дітей. Вийшла заміж за своє неземне кохання. Але після двох невдалих спроб і сухого висновку лікарів, ніколи не зможе відчути радість материнства, коханий чоловік швидко випарувався.

З тієї ж причини зник і другий. Але до цього Міла довго шукала виходу з ситуації. А в підсумку ледь не попрощалася з життям, через чергову невдалу спробу. Потім був третій «коханий». І знову все повторилося. Але цей втік, коли ще просто почув про можливо буде дитина. Йому подобалася машина Міли, те, що вона багато заробляє, а тягар у вигляді дітей в його плани не входив.

– А я була готова віддати все, аби у мене був малюк!

– Я думала, ви любите собак, – якось безглуздо сказала я.

– Так, я люблю собак, – посміхнулася Міла. – Але це не означає, що я не люблю дітей.

Щоб було не так самотньо, Міла завела собі Тепу. А потім її попросили потримати у себе Майка, поки господарі робили ремонт. Так і залишили. А Фаню Міла підібрала взимку щеням на вулиці. Шкода стало.

«Розвела псарню, краще б дитину вигулювала», – згадала я ту бабусю з онуком.

«Годинник-то цокає…», – сичав тоді Мілі в слід дід Толя.

Годинки цокали… Мілі був уже сорок один рік. Хоча вона виглядала від сили на тридцять.

Вона вирішила взяти дитину з сиротинця. Маленьку, велику – не важливо. Їй дуже сподобався шестирічний Коля. Точніше, спочатку вона йому сподобалася. Він підійшов до Міли і запитав: «Ти будеш моєю мамою?»

«Буду!» – відповіла вона.

«Егоїстка просто, не хоче морочитися», – згадала я зітхаю Марину.

Але Колю Мілі не віддали. Виявилося, що його мама, нездужає і не позбавлена ​​батьківських прав.

– Для мене це було просто надскладне випробування, – згадувала вона. – Я не розуміла, як так… Дитя прагне любові, йому потрібна родина, а нічого не можна зробити.

А потім з’явилася чотирирічна Оленка. Дівчинку вже два рази брали і обидва рази повертали. Занадто жвавий у неї був характер. Хтось в сиротинці розповідав, що коли друга «мама» тягла її назад, Оленка повзла за нею на колінах, хапала за спідницю і молила: «Мамочко, не віддавай мене, будь ласка! Я більше не буду!” Коли Міла з нею познайомилася, Оленка відразу запитала: «А ти мене теж повернеш?» «Не поверну!» – ледве вимовила крізь сльози Міла. Але з удочерінням Оленки теж сталися якісь складнощі. Міла не стала уточнювати. «Але це моя донька, і я буду за неї боротися!»

В той день Міла прийшла в храм вперше в житті. «Мені просто нікуди більше йти!» – сказала вона.

З’явився священник, і Міла пішла до нього. Вони довго про щось говорили, і вона навіть щось записувала.

– Все буде добре! З Богом! – почула я його слова. І Міла заусміхалася…

Ми йшли додому разом.

– Ви, напевно, думаєте, що я зарозуміла і горда, – сказала Міла. – А я просто втомилася всім все пояснювати. Та й стільки вже наслухалася…

Я промовчала.

Міла запросила мене з дівчатами якось зайти в гості – пограти з собаками. Я погодилася. І обов’язково прийду. Але трохи пізніше.

А поки мені просто дуже соромно.

І я все думаю: «Звідки в нас стільки бруду? Звідки в мені стільки бруду? Чому ми так легко думаємо про людину все найгірше?».

І я дуже хочу, щоб у Міли, у цієї дивовижної жінки, яку ми всі засуджували, все врешті-решт стало добре. Щоб Оленка обняла її, притулилася до неї і сказала: «Мамо!» І знала, що її більше ніхто ніколи не віддасть. І щоб поруч радісно скакали чудові добрі собаки – Тепа, Майк і Фаня.

А можливо, станеться диво, і у Міли буде хороший справжній чоловік. А у Оленки з’явиться братик або сестричка. Так буває, адже правда? І щоб ніхто ніколи не сказав їм більше жодного поганого слова…

Автор: Олена Kучеренко.

Фото – ілюстративне.

джерело

Peдaкцiя може не пoдiляти дyмку aвтopа і нe нece вiдпoвiдaльнicть зa дocтoвipнicть iнфopмaцiї. Автор посту не є абсолютним експертом, або людиною, що не має права на помилку, тому чекаємо на ваші коментарі, у нас на сторінці.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *