Різне

Всі чекали, доки баба Христина нарешті поїде, бо будемо чесними, вона встигла всім набриднути. Вона була для них важкою ношею, навіть не підйомною. А тепер, коли настала весна, вони нарешті проводили її у село і побачили б уже тільки холодною осінню.

Всі чекали, доки баба Христина нарешті поїде, бо будемо чесними, вона встигла всім набриднути. Вона була для них важкою ношею, навіть не підйомною. А тепер, коли настала весна, вони нарешті проводили її у село і побачили б уже тільки холодною осінню.

Будемо чесними, кожен з них стиха надіявся, що вона більше не повернеться, але ніколи б цього не сказав. Невістка її щиро зневажала, внукам не було до неї діла, а син, що постійно зникав у відрядженнях, ніколи й не думав про свою матір.

Бабця Христина сиділа біля під’їзду милувалася небом та перегукувалася фразами з сусідами. Вони її любили, тому нерідко зупинялися, щоб погомоніти, чи допомагали піднятися на третій поверх, а сусідські хлопчаки часто підносили її пакети з продуктами.

Вона вже була похилого віку, тому здавалось, що її важко навіть піднятися о квартири, проте невістка на це не зважала й щороку повторювала: «Вдома сидите, ні за що не платите, то будьте добрі, хоча б по дому працювати!».

І вона працювала. Прала, прибирала, готувала їсти й нерідко робила домашні завдання з внуками, доки невістка дивилась телевізор чи розмовляла з подругами телефоном.

Коли до невістки, чи внуків мали прийти гості, то бабця Христя йшла десь «погуляти», чи сиділа у своїй маленькій кімнатці не висовуючись. Бо всі вони дружно її повідомили: «Ваш зовнішній вигляд нас ганьбить, будь ласка, не показуйтесь!»

Вона не стала з ними сперечатися та й взагалі вона ніколи їм не перечила. Намагалась в усьому догодити та зробити якнайкраще.

До під’їзду під’їхало таксі, що забрала бабу Христину. Ніхто з сім’ї проводжати її не вийшов та навіть не побажав щасливої дороги.

Вона тихенько пошкутильгала до свого поїзда, сіла, вийняла стару зіжмакану фотографію, дедо неї посміхалася сім’я, яка навіть з нею не попрощалася. Поцілувала її та по щоках побігли сльози. Вона швиденько витерла їх та заховала фотокартку назад.

З поїзда додому її підвіз сусід, якого вона зустріла у місті. Багато гомоніли про новини у селі, про важку зиму. І тут бабця побачила свою рідну домівку й у неї з плеча, мов впав великий мішок, бо вона знову відчула легкість.

Її стежечка. Її рідні стіни. Рідна лавочка. Все її. Таке близьке серцю.

Тут вона виховувала своїх синочків. Тут плакала за втраченим чоловіком та старшим сином. Тут цілувала чоловіка у підборіддя, коли проводила з дому. Тут вона була завжди потрібною. Мамою, що допоможе та зрозуміє. Дружиною, що підтримає та втішить. Саме тут вона була близькою й потрібною.

Бабця Христина до ночі роздивлялася старі фотографії родини та нову фотокартку, де до неї посміхалася сім’я молодшого сина.

Заснула, коли вже сонце почало сходити й так і не прокинулась. Залишилась на завжди на рідній землі.

Коли ми живемо, то можемо дякувати, вибачатися, зізнаватися у почуттях та робити вчинки, але коли ми підемо з цього світу, то на наших серцях можуть залишитися ті важкі камені, що носили ми й у житті. Тому варто пам’ятати про тих людей, хто був завжди поруч, хто дав тобі життя і відповідати на все – добром.

Peдaкцiя може не пoдiляти дyмку aвтopа і нe нece вiдпoвiдaльнicть зa дocтoвipнicть iнфopмaцiї. Автор посту не є абсолютним експертом, або людиною, що не має права на помилку, тому чекаємо на ваші коментарі, у нас на сторінці.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *